Хто панує в Україні - Бог чи сатана?

Шановні читачі, наша рубрика «Інакший погляд» - відкрита для міркувань про стан українського суспільства у різних його вимірах і проявах. Науковці, літератори, бізнесмени, молодь і поважніші віком люди матимуть можливість висловити свою думку, що може не зовсім збігається із традиційним поглядом для середовища «третього сектору». Але громадянське суспільство розмаїте, має безліч думок і позицій, і всі мають право бути заприявленими. Думки передбачаємо не редагувати, бо кожен має право на свою думку. Сьогодні пропонуємо вашій увазі погляд письменника, науковця у царині етнопсихології та аналітичній психології Олега СИЧА.

 
Як би ми не старались знищити націю, вона незнищенна із простої причини: архетипи або універсальні характеристики свідомості, які нібито не залежать ні від роду, ні від раси, не можуть бути виражені прямо в чистому (не національному) вигляді, оскільки кожна людина належить до певної раси і нації і має так звану психічну спадковість. Навіть якщо має поверхові космополітичні погляди і свідомо їх дотримується. Щоб стати істинним космополітом, мало змінити прізвище (наприклад, Колобок на N., із чого, врешті може вийти Лобков), необхідно зруйнувати потужний потік психічної спадковості нації, до якої мимоволі належиш, необхідно зруйнувати фундамент несвідомого і його етнічні вираження включно із головною психічною етнічною домінантою Самості. Не усім це під силу. Ба, навіть всім це не під силу за окремими винятками справді святих, йогів чи окремих чаклунів-шаманів. Врешті, за великого шаленого бажання, із яким сучасні адепти різноманітних ринково-книжних «магій» та політики це роблять, можна зруйнувати підвалини Самості, перетворивши тим самим свідомість у повний безлад, хаос і справжнє Пекло шляхом безграмотно викликаної інвазії, тобто прориву у свідомість змістів несвідомого, які потім приборкати і організувати звичайній людині практично неможливо, тим паче коли це відбувається у державному масштабі. Тому не виконавши непорушні закони психічної трансцендентності, така людина потрапляє в одне місце – до психічної лікарні. Причина проста, як світ – зруйнувати завжди легше – збудувати нові, досконалі психічні зв’язки та ще на несвідомому рівні, переосмислити і оновити психічні домінанти звичайній людині практично неможливо. Що відбувається у нас в Україні? Завдяки шаленим старанням так званої «еліти», як політичної, так і «культурної», а по-іншому, по-модному, VIP-класу, відбувається робота, яку не закінчило свого часу НКВД. Іншими словами, так звана «політична еліта» гідно виконує недовиконану роботу більшовицької партії по знищенню українського народу. За 15 років незалежності нічого не зроблено ні для так званої незалежності, ні для людей. Усе відбувається на рівні персони, як сказав би Карл Юнг. А персона – це декларація, маска. Іншими словами – брехня. Наша так звана демократія світить дірами злиднів, голими дівками на бік-бордах , голими сім’ями як на «Фуршеті», як висіло рік на метро «Видубичі». (Як хто забув, то нагадаю: на магазині «Фуршет» реклама нижньої білизни: мама, тато і малі діти, хлопчик і дівчинка в трусиках. Ну, звісно, мама ще й у ліфчику, із якого виростає здоровенний бюст. Коли спека, воно ще якось і нічого. А коли рання весна, холоднеча і дощ, то щит із фотографією голої сім’ї викликає уже не сором, а співчуття). Наша демократія – це напівп’яні підлітки й дорослі із шизофренічним і порожніми очима, із неприкритою і недопитою пляшкою пива в руці. (До речі, в Сполучених Штатах, де за нашими мірками демократія, за пиво на вулиці легко отримаєш наручники на зап’ястя від поліції). Наша демократія – це політики на Великдень, які не дуже впевнено хрестяться (бо, не знають, якою рукою правильніше), які христосуються в засос, а через тиждень публічно поливають один одного гидотою, безграмотно тягають один одного за коси в парламенті і «думають» про народ і, що народ їм вірить. Наша демократія – це водії, які, як «приспічило», стають на трасі «до вітру» тут же, біля машини, коли за метр густі кущі і сосни. Коли їдеш із дитиною, вона часом запитує: «А що це дяді роблять? Вони просто стоять чи отак пісяють?» Доводиться відповідати: «Так. Можна просто стояти, а можна стояти і думати». А дитина відповідає: «А що, вони сидячи не можуть думати?» Наша демократія – це туалети на автостанціях, на цвинтарях на «проводи» після Великодня – муніципальна влада пальцем не ворухне, щоб замість напіврозваленої прадавньої, ще більшовицько-постмодерністської дерев’яної конструкції, яку навіть нужником важко назвати, бо конструкція плаває у людських виділеннях, поставити щось більш-менш пристойне. Цього року я був у одному районному містечку «на гробках» і мене американці, які приїхали в гості на запрошення до знайомих із цього містечка, після довгої паузи споглядання нужника і відеозйомки цього дива, запитали просто: «Що це таке?». Наша демократія – це дівчата років вісімнадцяти-двадцяти, що прийшли у спідницях, через які світяться всі жіночі органи, (бо без трусиків і ліфчиків), на цвинтар – пом’янути рідних. Ну, справді: нащо та білизна, коли надворі така спека, а в нижній білизні жарко і потно! Американець, коли таке побачив на тлі хрестів, сказав мені: «Я так може стать импотент!». Він при цьому чемно посміхнувся і ще раз уважно поглянув на дівчат. Уже, так би мовити, на їхні спини. Американець, мимоволі, певно, мав рацію. Але не щодо себе. А щодо нас. Адже ми хочемо у Євросоюз і НАТО. Що у нас в Україні відбувається? Персона – це спосіб замаскувати справжню сутність. По-іншому, коли йдеться про ситуацію в Україні, персона – це спосіб приховати брехню і цинізм, яка паралізувала суспільство. Але, зауважимо відому істину, що гниття починається згори. Адже все просто: якби державна верхівка мала моральний імператив як домінуючий критерій поведінки і своїм прикладом показала народу хоча б традиційні чесноти, можливо, ми б уже мали інший шлях. Державні мужі дуже багато балакають про економіку, про те, як її зрушити з місця, натомість літають державними літаками «на розваги» до Парижу, а судячи із цього факту, є багато чого подібного, про що народ не тільки не знає і не здогадується, а просто уявити собі не може. Сільські бабусі, як баба Параска, тільки інколи, наче самі до себе наївно кажуть:«І де ж їхня совість?!» А народ читає в газетах, що якісь зловмисники ненароком убили В.Чорновола, В.Гетьмана, Г. Гонгадзе, випадково застрелили когось на полюванні, якісь нікому «невідомі» і «невловимі» бандити розгромили редакцію православної газети «Наша віра», отруїли кандидата в президенти... І народ знову каже: «А де ж їхня совість?!» І мовчить. І дивиться й дивиться й дивиться на невмовкаючих відверто брехливих депутатів і голих тьоток в телевізорі, російських «героїв-бандитів» «Бригад», тупе російське «кіномило», слухає «Шансон» і ще не усвідомлюючи, заглядає у власну братську українську демократичну могилу... Звісно, за таких обставин годі розбалакувати про те, що приказка «Буде хліб – буде й пісня» – державна стратегія сьогоднішньої української верхівки, яка дісталася у спадок від комуно-більшовицької влади. Код цієї приказки простий – привчити народ до думки, що народ є бидло і йому нічого не треба, окрім дешевої ковбаси, дешевих цвинтарів і таких самих дешевих видовищ. Аби хліб. А пісня колись буде. Як привид комунізму. Це дуже проста стратегія: чим тупіший народ, тим легше ним керувати. Керувальники дуже відірвалися від народу. Адже хіба побачиш, що твориться в країні крізь зашторені вікна «Мерседесу»? Бо в країні по суті дві держави: одна держава людей, а інша – держава керувальників. Ледь живу державну економіку вони тримають тільки для того, щоб робити свої справи. Тільки свої і тільки винятково для себе, а не для людей. Тому демократичний хаос і колапс, у якому нині перебуває Україна, дуже їм вигідний. Ці всі театральні бійки в парламенті, сварки президента і прем’єра є суцільною показухою для «тупого» народу. Це є те, про що писали журналісти неодноразово: після тяганини в парламенті перед журналістами і відеокамерами телебачення «ворогуючі» депутати сходяться «на каві» – розказують анекдоти і досхочу регочуть як найліпші друзі, оскільки ми для них – лохи. А вони – це ті, хто «вміє жити». Вони Хазяйни Життя! Але найгірше, що вони вчителі народу! Народ їх вибрав! І народ старається жити так само: молимося на Золоте Теля і брешемо, брешемо і брешемо до крові в очах і на яснах. Собі і Богові як і за совєцької власті про любов до Сталіна чи Леніна. Один одному і Україні. Але, тепер уже очевидно, що держава починається не з економіки. Якийсь поступ можливий тільки коли відроджений і працює дух патріотизму, культури і духовності. Одного разу, ще, здається, за часів революції, через Юлію Тимошенко прозвучало дуже точно: «Для того, щоб встати з колін, треба стати на коліна перед Богом». Нині це звучить по-іншому: Для того, щоб встати з колін, треба стати на коліна перед економікою (читай Золотим Телям, Москвою і «українізованими» концтаборами Сибіру із їхньою нафтою, у якій утопили півУкраїни). Так от. Керувальники нашої показушної псевдодемократичної держави руйнують психічне підгрунтя, психічну спадковість, психічні підвалини народів України. Їм, керувальникам, чхати на національності, бо вони стоять на колінах перед Золотим Тільцем, а не перед Богом чи перед народом, який їх вибрав. А Золоте Теля національності не має, Москва і Кремль національності не має. Моральна, а як наслідок і економічна катастрофа загрожує ВСІМ НАЦІЯМ, які є в Україні. Просто кажучи, катастрофа – це загроза тотальної загальнодержавної шизофренії. Інша справа, що керувальники, яких ми обрали, здається, не зовсім усвідомлюють, що масова шизофренія не піддається контролю і в її природі відсутнє елементарне почуття очевидного страху за яким ховається страх Справжній, Реальний, Уроборичний. Росіяни сказали б: животний. Шизофренія як уже містичний автономний комплекс може спрямувати народ проти самих керувальників і самих себе, що викликали цю хворобу. В України два шляхи. Перший: підняти якимось дивовижним чином економіку шляхом неймовірних зусиль народу, бо хто ж буде працювати? Втім, дивлячись на вінегрет із брехливих партій і вертеп парламенту, відсутність авторитету морального імперативу у владі, вже не кажучи про якийсь патріотизм, люди працювати не будуть, в кращому разі люди не прийдуть на вибори. Результат – хаос і кожен сам за себе. Варіант – громадянська війна і як результат – диктатура. Але як відомо із історії – всі результати тенденцій до диктатури закінчуються національною кривавою катастрофою, а не оксамитовою революцією. Оскільки диктатор – завжди чужий народу і націям, які складають цей народ. Бо він – іншого роду. Бо він – чужий. І шлях другий. Втім, теж дивовижний. Трансформуватися морально партіям влади і опозиції. Створити програму національного духовного порятунку і виконати її. Зробити все, навіть неймовірне, щоб переконати людей у своїх шляхетних і чесних намірах. Створити поле справжнього символічного життя народу і керувальників, бо це є перша запорука розвитку економіки і матеріальних статків. Не матерія створює Дух, а Дух створює матерію. Іншими, простими словами, не буде чесності, не буде моральності, не буде культу шляхетності – ніяку економіку ми не піднімемо і нас, Україну із тисячею національностей чигає не оксамитова благородна помаранчева революція, а національна і державна катастрофа із горами трупів і крові. Коли всі проти всіх і кожен за себе. Але вже не на телебаченні, радіо чи в пресі. А з автоматом і ножем у халяві. Настане час беззаконня чесності: хто вбив – той правий і буде жити. Але не в незалежній демократичній Україні, а в Домі крові і гріха. Врешті виникає просте питання: хто ви, керувальники України? У кого ви на службі: у Бога чи Сатани? Час Апокаліпсису вже дихає нам усім у потилицю.