Європейський дискурс української історії – чи це можливо?

Андрій Павлишин: Не поліція пам’яті, а вільні історичні дослідження. 23-24 жовтня 2008 року відбувся Четвертий Київський діалог на тему «Історія та «політика пам’яті» сьогодні в Україні та Європі. Єдність «політики пам’яті», тобто політики та історії, можливість вільного вивчення історичного минулого, доступ до архівів, інтерпретація історії – одне з ключових питань дискусій у середовищі інтелектуалів, науковців, політиків і суспільство загалом.. Наукову думку Європи тримає у напрузі не лише питання історичної пам’яті як такої, але його актуальність у контексті творення синтетичної історії об’єднаної Європи. На цьому шляху ще запитань більше ніж відповідей. 

Андрій Павлишин, історик, публіцист, нині головний редактор інтернет-видання «Західна аналітична група». Досі був заступником головного редактора культурологічного часопису «Ї» (Львів).

У 1990-х роках відомий американський історик Марк фон Гаген поставив питання, чи має Україна історію. Це відома дискусія, зокрема серед істориків. Вчений зробив це з дуже добрими інтенціями, він хотів загострити увагу на тому, що в багатьох академічних середовищах Україна не сприймалася як окремий суб’єкт історичного процесу. На неї падала тінь інших утворень, чи то Росії, чи Австро-Угорської монархії, чи то такого явного інтелектуального конструкту, як Центрально-Східна Європа. Тепер на Україну може впасти широка тінь такого проекту, як об'єднана Європа, Європейська унія в вужчому сенсі цього слова. Це, звичайно, не викликає ентузіазму у частини українських істориків, громадських діячів, політиків і просто громадян.

Річ в тому, що Україна як суб’єкт і об’єкт історичного процесу дещо спізнилася зі входженням в інтернаціональний дискурс. Про неї як про окремий суб’єкт мало говорили вчені у світовому масштабі. Дослідження української історії велися переважно всередині України, причому впродовж дуже тривалого часу ці дослідження були репресованими, а отже, і деформованими. Не можна було застосовувати найновіших і найкращих методологій для історичних досліджень історії України. З іншого боку, існувала, звичайно, історіографія українських емігрантів, яка була деформованою аревуар, тобто, навпаки до тих досліджень, які велися під комуністичною окупацією в Україні, але це теж була деформація, яка не дає нам повної об’єктивної, всебічної картини.

І от в цих умовах, коли ми тільки здолали цілу масу недоліків у осмисленні українського минулого, у написанні синтетичних курсів історії України, у розробці окремих дуже гострих і табуйованих раніше тем, перед нами постала проблема певним чином прилучитися до європейського історичного і історіографічного процесу, стати його частиною.

Між тим, на тому, європейському боці ми знайшли теж дуже багато проблем. Як історик-професіонал, я не хотів би говорити тут різні політкоректні речі. Так, ми хотіли би, щоб Європа була об'єднаною, щоб вона досягнула консенсусу щодо оцінки минулого, щодо певних речей, які трапилися, які розділяли континент, але які не конче мусять розділяти його у майбутньому. Але поки що до такого консенсусу далеко навіть на національному рівні.

Подивимось на сучасну Іспанію. Нещодавно там був прийнятий ініційований прем'єр-міністром Сапатеро закон про історичну пам'ять. Закон, який десь у чомусь близький і зрозумілий нам, українцям. Йдеться про те, що через 70 років після громадянської війни і через 30 років після повалення франківської диктатури уряд вирішив нарешті розкопати братські могили, ідентифікувати жертв, перенести їхні рештки на кладовища, впорядкувати ці кладовища, запропонувати органам місцевого самоврядування зруйнувати пам'ятники і різного роду меморіальні об'єкти, скажімо, таблички з назвами вулиць, які присвячені Франко і діячам франківського режиму. І ціла маса ще інших речей є, які скеровані на те, щоб урівноважити пам'ять про громадянську війну і начебто зробити її ближчою і зрозумілішою.

Але в цього закону одразу з'явилася ціла маса опонентів всередині Іспанії. З'явилися ті, хто кажуть: так, ми засуджуємо франківський режим, але лівий режим, комуністичний, сталінський режим, проти якого воювали франкісти, був нічим не кращий. Це не були демократи. Це були такі ж сталінські тоталітаристи, може, навіть гірші, ніж франкісти, які знищили також десятки тисяч людей і вбили. Навіщо тепер вшановувати їхню пам'ять? І робити їх героями, а скидати з п'єдесталів діячів франківського режиму. Ми після повалення диктатури 30 років працювали на національне примирення, досягли його значною мірою. І от тепер ми повертаємось назад, у ситуація на 30 років, ситуацію конфлікту. І все це тільки задля того, щоб легітимізувати лівий режим Сапатеро, підвищити його авторитет і суспільне сприйняття. Навчити дітей у школах, що це ліві, соціал-демократи, комуністи, троцкісти, сталіністи були праві у цій війні, а франкісти, праві і консерватори – ні.

Як бачимо, у цій дискусії знайшли свій відгомін багато національних дискусій у інших країнах. Подібні дискусії точаться в Польщі, Чехії, Литві, Угорщині, країнах, які вийшли з-під комуністичного тоталітаризму на початку 1990-х. Але певним чином такі ж дискусії відбуваються і в інших країнах, в іншому ракурсі, в іншому повороті, але про це дискутують історики Німеччини, Великої Британії, Франції. Там були свої скелети у шафі, які дуже часто були витягнуті на поверхню тільки у 1980-90-х роках, зараз. І коли не досягнуто національного консенсусу з певних питань історії, то я питаю: а яким чином ми можемо перейти на вищий, більш загальний рівень? Створити безконфліктну європейську історію, яка до того ж певним чином усунула би різні трактування, які присутні у різних національних школах щодо міжнаціональних конфліктів.

Тут, у нашому регіоні, я більше знаю про ситуацію в Україні, є чимало проблем. Я вже друге десятиліття беру участь у залагодженні історичних конфліктів у процесі примирення, який триває на Західній Україні між західними українцями і поляками. Це конфлікти, які спалахнули з великою гостротою після Першої світової війни, вилилися у широкомасштабну українсько-польську війну 1918-1919 років, а пізніше спалахнуло західноукраїнською Боснією, щоб ужити таку метафору, в 1943-1944 роках – велика селянська війна, громадянський конфлікт між українцями і поляками на Волині, в Галичині, на територіях, які зараз входять до складу Польської Республіки. Масові депортації поляків із Західної України, депортації українців з території сучасної Польщі і внутрішньопольська депортація, переселення українців на західні території Польщі з метою їх денаціоналізації, акція „Вісла” загальновідома.

Окрім того, помалу, але стає фактом суспільної свідомості голокост, геноцид євреїв, здійснений на наших землях, в якому брали участь в тому числі і частина українців. На нас падає за це відповідальність. Ми намагаємось собі порадити з цими всіма речами. І от в цей момент нам пропонують писати спільну історію Європи, яка би була мінімально конфліктною. Я поки що вважаю, що ця мета занадто далека для нас, хоча ставити її, безумовно, треба.

Згадаю про ще один клопіт. В умовах формування історичної політики багатьом урядам спадає на гадку ідея створити поліцію пам'яті і прийняти закони, які б історичну пам'ять певним чином розкладали по поличках, впорядковували, внормовували, робили такою, яка є доброю історичною пам'яттю і поганою історичною пам'яттю. Годі краще сказати, ніж сказав Тімоті Гартон Еш в статті від 16 жовтня у газеті „Гардіан”, де він розповідає про ініціативу європейських істориків, під якою поставили підписи такі видатні особистості, як Ле Гофф, Август Вінклер, П'єр Нора, сам Тімоті Гертон Еш та інші. Вони закликають до повної свободи історичного дослідження, до того, аби історику не нав’язували способу інтерпретації минулого. Так, факти можна вивчати, можна публікувати архіви, але абсурдним, з точки зору учасників ініціативи, є те, що історикові нав'язують певну інтерпретацію минулого.

Зокрема, Тімоті Гертон Еш згадує про випадок історика Льюїса, який був засуджений за те, що вивчив трагедію вірмен у Османській імперії і написав книжку, в якій дійшов до висновку, що це не був геноцид. Він аргументував це, така була його інтерпретація. Але в країні, в якій він живе, законом належить вважати вбивство вірмен у Османській імперії геноцидом. Історик за те, що він написав інакше, був засуджений.

Це абсурд, каже Тімоті Гертон Еш, оскільки в одній частині Європи, у Франції чи у Швейцарії, обов’язковим є трактування вбивства вірменів як геноциду. А в Туреччині, протилежній частині Європи, теж Європі, таке трактування вважається кримінальним злочином. Він розвиває цю тему до абсурду і каже: уявіть собі, що десь у Брюсселі, в кулуарах буде настільки інструменталізовано ці питання, що представник Франції і представник Польщі будуть між собою торгуватися і поляк скаже французові: добре, ми погоджуємось на ваших вірменів, хай це буде геноцид, але ви погодьтеся на наших українців і скажіть, що голодомор – це геноцид.

Коли питання інтерпретації історії стає об'єктом дипломатичних торгів і чинної політики, тоді історикам тут насправді нічого робити. Їх зводять до позиції акторів на політичній сцені. Я боюся, аби чогось подібного не сталося з європейською історією. Аби схему європейської історії, яку нам запропонують, не зробили стерильної, нецікавою, нецікавою для молодих людей, бо заберуть звідти усі конфлікти, усі суперечності, усі клопоти і проблеми, які можуть людей посварити, а просто прийдуть до мінімального консенсусу фактів про минуле, які ні до чийого серця ані розуму не будуть промовляти.

Мені як історикові дуже імпонують ті книжки, як, скажімо, прекрасна історія Європи Нормана Дейвіса, інші синтетичні твори на цю тему. Але я погоджуюсь як історик їх читати і я буду рекомендувати їх читати моїм учням, буду рекомендувати, аби вони стали підставою для шкільних підручників, тільки тоді, коли вони будуть живими, повнокровними, коли вони не будуть оминати конфліктів, а будуть розповідати, як ці конфлікти були вирішені, які відповідальність ми несемо за ці конфлікти і як нам усім жити з цією пам'яттю. Але без фрустрації і без тотальної ментальної катастрофи з приводу, що історія в минулому була такою саме, як вона була.

Шлях до цього – це вільні історичні дослідження, це узгодження історичних процесів на рівні національної дискусії і міжнаціональної дискусії, коли йдеться про сусідів, і створення живих, повнокровних текстів для європейських школярів, європейських студентів, європейських громадян, дорослих, політиків, популяризація цієї історії через кіно, телебачення, науково-популярну літературу, в такі постаті, яка би проблем не затушовувала, а вчила, як з ними мужньо давати собі раду.